«А жінка в світ приходить для любові!»

Украинская поэтесса Галина Гордасевич

Галина Гордасевич
Чорнява жінка в платті помаранчевім
сиділа в сквері, тиха і задумана,
уважно слідкувала, як на небі
стихає заходу рожева гама.
До рук її, неначе дикі птиці,
злітало листя, золоте й багряне.
І жінка птиць приймала на долоні,
підносила до губ і щось шептала,
щось примовляла лагідно і тихо.
— Послухайте, — я зважилась спитати, —
послухайте, а ви часом не осінь?
Питання це не здивувало жінку,
хоча вона відповіла не зразу,
а довгу мить дивилася на мене,
а потім посміхнулась і сказала:
— Ні, я не осінь. Дуже мені прикро,
що мушу вас розчарувати, але
я просто жінка. І мені здається,
нічого краще немає в світі,
як бути жінкою.

Шестидесятница-диссидентка Галина Леонидовна Гордасевич родилась в г. Кременец Тернопольской области 31 марта 1935 года.

Для предвыборных плакатов кандидата в депутаты Верховной Рады Украины она написала вкратце свою биографию:

Мой дед, Александр Гордасевич, священник, арестованный в 1941 году, погиб на Соловках. Мой дед, Павел Хомчук, учитель, интернирован поляками. Потом отсидел три года в Бухенвальде, но выжил. Мой отец, Леонид Гордасевич, священник, преследуемый всеми режимами: польским, «первыми советами», немецким, арестован в 1946 году, провёл на Колыме 23 года. Моя мама, Елена Хомчукивна, в юности писала стихи, которые в 1930 годах публиковались в львовской периодике. Я после окончания семилетки поступила в педучилище в г. Остроге на Ровенщине и сразу попала под надзор МГБ по подозрению в связях с повстанцами. Через полтора года была арестована (за две недели до своего семнадцатилетия) и осуждена на 10 лет «за сочинение националистических стихотворений». После смерти Сталина мне уменьшили срок на две трети. Выйдя на волю, я завербовалась на Донбасс (так как другого выхода не было). Разгружала вагоны с цементом и щебнем, клала асфальт на дорогах, прессовала трубы на труболитейном заводе в Макеевке. В середине 1960 годов я стала членом литературного объединения «Обрій» в Донецке, из которого вышли известные писатели: Василий Стус, Василий Захарченко, Леонид Талалай, Анатолий Гарматюк. В 1988 году, в начале национального возрождения, я включилась в общественную деятельность. Была одним из организаторов на Донетчине Общества украинского языка, Руха, «Мемориала», Демократической партии Украины…

Рассказывают, что когда Ривненский областной суд огласил приговор — 10 лет заключения, Галина поблагодарила, что не 25.

Своё наказание она отбывала под Черниговом, в Одессе, в Куйбышеве. На свободу вышла 24 декабря 1954 года. Дома её никто не ждал — мать с сестрой уехали к тому времени в Сибирь к отцу. В Донецке Галина Гордасевич вышла замуж. Её первый ребёнок умер, а в 1961 году родился сын — Богдан Гордасевич, ныне известный львовский поэт Жорж Дикий. Не сложилась жизнь с «близким по сердцу, но совсем чужим по духу». А бывший муж до конца жизни продолжал любить свою Галю.

В 60-х годах она познакомилась и подружилась с известными украинскими диссидентками Аллой Горской и Надией Светличной. В 1965 году Галина поступила на заочное отделение Литературного института им. М. Горького. Тогда же в Киеве она познакомилась с другими украинскими диссидентами, в частности, с Вячеславом Чорноволом, которому она позже писала письма в лагерь.

За отказ сотрудничать с КГБ снимались с печати книги её стихов, а в Союз писателей Украины её приняли лишь в 1988 году.

Галина Гордасевич с сыном Богданом В 1990-м году Галина Гордасевич переехала с сыном во Львов. С тех пор вышло более 30 её книг, среди которых «Степан Бандера — человек и миф» и «Непокорённые берегини» — об украинских женщинах, политических заключённых.

Её сын Богдан, филолог по образованию, занимается посмертным изданием поэтического наследия матери. Слева вы видите Галину и Богдана Гордасевич (фотография сделана во Львове 8 мая 2000 г.).

Галина Гордасевич умерла 11 марта 2001 года, накануне своего 66-летия. Богдан нашел её парализованной на полу кухни. «Скорая» приехала поздно, в больнице не было должных условий, и спасти Галину не удалось.

Стройная светловолосая женщина с широко распахнутыми глазами — такой она запомнилась многим ещё по Донбассу. По словам сына, мать близких подруг не имела и вообще была очень одиноким человеком — «Если после смерти у меня появится много друзей, не верь им», — предостерегала Галина Богдана.

Согласно поэтическому завещанию Галины Гордасевич, её похоронили на родине в Кременце:

На цвинтарі малому схороніть,
Де хрестики і написи наївні…
Ага, ще напис напишіть такий:
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась».

Не так давно ходила к первому причастию в церковь внешне очень похожая на бабушку внучка Галины Гордасевич Соломия, которая тоже пишет стихи и даже печатается.

А в контексте стихов о любви, которые я выбрала для очерка, вот такая реальная иллюстрация. В Донецке у Галины Гордасевич был друг, которому много лет поэтесса писала письма с адресом «до востребования». 8 марта Богдан успел дважды прочитать умирающей матери неумелые, но искренние стихи, посвящённые любимой женщине.

«Лицо мамы просветлело, — рассказывал Богдан Гордасевич. — С этим человеком мама не раз спорила из-за противоположных идеологических взглядов, но именно это письмо было особенно нежным. Я ещё не успел написать ему о маме…»

Вот такая романтическая история, увы, с печальным финалом.

Галина Гордасевич Когда-то меня поразила одна строчка из стихотворения Галины Гордасевич — «Та ось — люблю. І значить — я живу…», которая чудесным образом перекликалась с балладой Владимира Высоцкого «О любви». Заинтересовавшись этим новым для меня именем, я попала под обаяние поэзии моей соотечественницы, ведь раньше мне и в голову не приходило читать украинские стихи. Слишком унылой была школьная программа, не оставившая в памяти ничего, кроме Тараса Шевченко, и то только потому, что однажды моя подруга буквально заставила меня плакать, прочитав на уроке отрывок из «Катерины» со всем присущим ей актерским мастерством.

В огромном многостраничном сборнике «Право на песню», с которым все читатели могут ознакомиться в Интернете по ссылке, приведённой в конце очерка, есть два раздела — «Женщина» и «Любовь моя последняя», которые я прочитала особенно внимательно, по своей давней привычке видеть, прежде всего, в любой поэтессе просто женщину. Поэтому я оставляю за пределами моего очерка Галину Гордасевич — диссидентку, общественного деятеля, писателя, публициста, и представляю на суд читателей некоторые стихотворения «украинской Вероники Тушновой» — уж очень схожие эмоции вызывает у меня их лирика. Действительно ведь каждое стихотворение украинской и русской поэтесс — своеобразная мини-новелла со своим сюжетом, завязкой и развязкой.

Лирическая героиня у обеих, во всяком случае, та, которую я вижу в своем воображении — уже не совсем юная, тонко чувствующая женщина, страдающая, то безгранично счастливая, то глубоко несчастная, с трудной судьбой и такой же трудной любовью.

И ещё одно. Из отдельных новеллок, как из кубиков, при должной фантазии можно составить повесть, роман, поэму о женщине, чем я и увлеклась, читая стихи Галины Гордасевич. Русскоязычному читателю помогут переводы на русский язык Натальи Костюк, хабаровской поэтессы. С её помощью они могут понять мой замысел первого цикла стихотворений. Но только, к сожалению, замысел. В русских текстах пропадает зачастую и размер стиха, и даже в некоторых случаях смысл. Но… других переводов нет. Возможно, только наличие двух обществ украинского языка и культуры в Хабаровске явилось стимулом хотя бы и для такого, не совсем совершенного перевода.

К сожалению, второй цикл — только для знающих украинский. Увы, переводили Галину Гордасевич недостаточно. Но мне кажется, если читать украинские и русские тексты, стоящие рядом, то чтение украинских стихов без перевода не станет непреодолимым препятствием — язык украинской поэтессы не содержит лексики, свойственной региону, в котором она выросла, а потом прожила оставшиеся годы. Это вполне сложившийся украинский литературный язык.

«Я поля влюблённым постелю — пусть поют во сне и наяву!..»

***
Як я тебе любила!
Сказала — і стало страшно.
Як я тебе любила —
Невже це день учорашній?
Мела завірюха в вікна,
В двері сердито била,
А я ще до того не звикла,
Я ще тебе любила.
Ми пили чай з лимоном
, Цілувались — все було мало,
І тихим, щасливим дзвоном
Слово «люблю» лунало.
Календар показував будень.
Вітер вив, як вовк у діброві.
Нам здавалось: кінця не буде
Ночі, негоді, любові.
На ранок погода стихла.
Земля незаймано-біла.
І я повторяю стиха:
— Як я тебе любила!


***
Пробудилося серце моє
Рано-вранці, ще досвіта.
(Прилети під вікно моє, птахо,
Защебечи мені ласково!)
Розтривожилось серце моє
На порозі нового дня.
(Ой, чого ж то, чого на вітрі
Розшумілись так буйно дерева?)
А прийде злотоока радість —
Відчиню їй двері назустріч.
А прийде задуманий смуток —
Як дитину його приголублю.
(А птаха щебече.
А дерева шумлять.)


Твоє ім'я

Дощ пройде,
пил приб'є,
Повітря до блиску вимиє,
І блискавка в небі напише твоє
Неповторне ім'я.
І дві дуги, наче дві руки,
Веселка з'єднає,
І щезнуть хмари, сірі й руді,
І грім сконає.
Остання блискавка скоро погасне,
Та сонце дощинки засвітить,
Щоб ім'я твоє неповторне і ясне
Сіяло над світом.


***
Звідки — і не знаю достеменно,
Та себе на тому все ловлю:
Завжди знаю, коли йде до мене
Чоловік, якого я люблю!
Він всміхнеться, ясно і щасливо, —
Як вино, той усміх пригублю.
От же є таке на світі диво —
Чоловік, якого я люблю!
Сліпоті жінок дивуюсь дуже, —
І нехай так лишиться, молю! —
Він минає їх — а їм байдуже —
Чоловік, якого я люблю!
Може, і в любов приходить будень,
Може, і грозу перетерплю
Та для мене завжди святом буде
Чоловік, якого я люблю.
Може, час вогонь сердечний втишить.
Що зроблю, що я тоді зроблю,
Що зроблю, коли мене залишить
Чоловік, якого я люблю!


Міська балада

Машина з місця рвонула і — ходу.
А жінка сиділа печальна і тиха
І тремтячими устами шептала:
— Не хочу,
Не хочу від тебе їхати!
І поїхала. Спробуй тепер верни!
Нічого не вернеш назад.
І незабаром забули вони
Поїздку свою на вокзал.
І лише водій, буйна голова,
Дівчаток веселих печаль і втіха,
Все пам'ятає тремкі слова:
— Не хочу від тебе їхати…
Не хочу від тебе їхати…
Не хочу від тебе їхати…


Зрада

А дерева зітхали,
Дерева зітхали
Розгублено і тривожно:
— А що ж тепер буде?
— А що ж тепер буде?
— А хіба так можна?
А зорі сміялись,
Підморгували лукаво:
— Отак тобі й треба!
— Отак тобі й треба!
— Піде ж тепер слава!
А солов'ї ридали,
Солов'ї між цвітом ридали:
— Не думали ж і не гадали…


***
— Ноче моя срібнорука,
Чом гасне твоя краса?
— Сльозами падаю в трави,
А люди кажуть: роса!..
— Ноче моя безмісячна,
Чому ти така сумна?
— Мій місяць мене покинув,
Я залишилась одна.
— Ноче моя темнокоса,
Куди ж він від тебе пішов?
— Кажуть, що в оселі світанку
Рожеву зорю знайшов.
— Що ж тепер будеш робити,
Моя засмучена ноче?
— Тільки одне: чекати,
Може, він повернутись захоче.


Просто пісня

Це була тільки пісня.
Просто пісня і більше нічого.
Продзвеніла її найніжніша,
Найтонша струна.
Тільки зірка зірвалась
З високого неба нічного,
Тільки в темному гаї
Обізвалась далека луна.
Це була тільки пісня.
Пісня смутку, любові і літа.
Пахли скошені трави,
Достигала малина рясна.
Знаєш, я не чекала,
Що буде так дуже боліти.
Це ж була тільки пісня,
І от — закінчилась вона.


Розгублений вірш

Що тепер нам з тобою робити,
Коли холодом тягне з дібров?
Ми з тобою не вміли любити,
Але ж в чому винна любов?
Одягнувши малинові шати,
Ось і вечір прийшов чорнобров.
Ми з тобою не вміли прощати,
Але в чому ж винна любов?
Місяць глянув оком голодним,
Та й знову за хмару зайшов.
Хай ми винні одне перед одним,
Але в чому ж винна любов?


***
За вікном воркочуть голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!
Чом вони стривожені такі?
Що їм, справді, не дає спокою?
Я махну весело рукою —
І злетять, сріблясті і легкі.
Та прийде печаль до мого серця,
І сльоза пекуча до повік,
І самотність, що уже навік,
І тоді — хоч сердься, хоч не сердься.
А попереджали ж голуби:
— Не р-роби! Не тр-реба! Не р-роби!


***
На берегах тієї ріки,
Де колихалось латаття,
Розплелися мої вінки
І вицвіло плаття.
На берегах тієї ріки,
Де лебеді хлюпотали,
Порожніх гнізд чорні островки
Тільки і позостали.
На берегах тієї ріки,
Що вербами коси чесала,
На відстані моєї ріки
Пройшла самотня русалка.
На берегах тієї ріки,
Що тече й не минає,
Минають дні, місяці й роки,
Тільки тебе немає.


***
Над озером холодної води
Стоїть туман осінній нерухомо.
Не говори ніколи і нікому,
Що більше ми не прийдемо сюди —
Над озером холодної води.
Тоді в воді купалися зірки.
Вона від них так ніжно золотіла,
І чайка над тим озером летіла,
Здавалося, на відстані руки,
Коли в воді купалися зірки.
Тоді: — Моя-а! — кричав ти,
І луна тобі покірно: — Я-а! — відповідала,
А я сміялась тихо і не знала,
Що скоро так закінчиться вона,
Ота покірно-лагідна луна.
А може, озера того нема?
Й тебе нема? Я вигадала все це?
Туман холодний проникає в серце.
— Твоя-а! — кричу я. А луна німа,
Бо ні тебе ні озера нема.


Прощання з літом

Я так тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Скоро прийде зима біла
І мороз розмалює скло,
А я тебе, літо, любила,
І ти у мене було.
Ти так мене цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Коли снігів покривало
Ляже під ноги мені,
Згадаю, як ти цілувало,
Що й досі губи в вогні.
Ти мене зчарувало зовсім.
А може, я винна сама,
Бо забула, що прийде осінь,
Бо забула, що прийде зима?
Ти мене зчарувало зовсім,
А може сама я… сама.
Що робити, як ти минуло?
Але ж ти у мене було!
Вже в обличчя морозом дихнуло.
Вже під ноги снігами лягло.
Не клену тебе, що минуло —
Дякую, що було.


***
Гуси-лебеді, гуси-лебеді
Відлетіли у вирій.
Був мій небозвід голубий-голубий,
А тепер став сірий.
Вже моє вікно візерунками
Дощі вишили,
Бо вже відцвіли, бо вже визріли,
Вже й осипались вишні.
Порахую з усміхом і плачем,
Що ж мені зосталось.
Чую: дихає за моїм плечем
Чи то осінь, чи старість.


***
Звідки така біда,
Мов дихання зими студене?
Кажуть:
— Така молода! —
Та вже не про мене.
Ще листя тримається віт,
Бо ж зовсім іще зелене.
Кажуть:
— Гарна, мов цвіт! —
Та вже не про мне.
Хто скаже, спіткнулося де
Серце моє шалене?
Кажуть:
— Любов її жде! —
Та вже не про мне.


***
Виходили з дому хоробрії,
І було наше сонце на обрії.
Та стали всі дзвони дзвеніти,
Що вже наше сонце в зеніті.
Ішла за життям, як за плугом,
А сонце над західним пругом.
Минуло життя а чи сон це?
Сонце, куди ж бо ти? Сонце!..


***
Дарувала мені весна
фіалкові очі:
— На!
А щедре літо
моє тіло
позолотило.
Потім багата осінь
вплітала срібло
в волосся.
І тільки скупа зима
сказала:
— Дарунків нема!


***
В сімнадцять кохають.
Ах, як кохають!
А в тридцять
За першим коханням зітхають.
А в сорок…
А в сорок вже все розуміють
І тільки тоді любити уміють.
В сімнадцять
В вас принца казкового бачать
І вади найменшої вам не пробачать.
А в тридцять
За все без кінця докоряють,
Всі ваші недоліки перебирають.
А в сорок…
А в сорок уміють простити.
І попрощатись. І відпустити.


***
Прости, що все тебе люблю,
Що все не можу розлюбити.
Мій цвіт морозами побито,
Я гірко так за ним скорблю
І все-таки тебе люблю.
Великий день. Широкий світ.
А я на нього не зважаю.
Мені не ждати урожаю,
Бо облетів мій ніжний цвіт.
І все-таки - широкий світ!
Себе втішаю: — А, пусте!
От поболить і перестане,
За зимами весна настане
І сад мій знову зацвіте.
…А десь уста твої сумні.
Як гірко-солодко мені!


***
Я осягнула вищу мудрість:
радіти прохолоді ранку,
про те не дбаючи, що скоро
його замінить душний день;
і пісню слухати прекрасну,
про те не дбаючи, що скоро
вона скінчиться;
і пити воду прохолодну,
і вже зарані не терзатись,
що не нап'юсь на все життя,
що знов мене пектиме спрага;
і вдячно, ніжно, обережно
в долоні брати кожну радість,
яку життя мені дарує.


***
Дорогоцінносте життя,
Мені дароване Всевишнім!
Цвітуть і дозрівають вишні,
І біди всі стають колишні,
І я — довірливе дитя.
Дорогоцінносте життя!
Як болісно тебе гранило,
З морозів кидало в горнило,
Щоб ти, мов діамант, гарніло —
Якби ж зарані те знаття!
Дорогоцінносте життя!
Ну, як тут можна не радіти,
Що чую, як сміються діти,
Що можу по землі ходити
І від кохання холодіти,
Поки не піду в небуття.
***
Как я тебя любила!
Сказала — и стало страшно!
Как я тебя любила —
Неужто всё в дне вчерашнем?
В окна метель стучала,
В двери сердито била,
А я и не замечала —
Только тебя любила.
Пили мы чай с лимоном,
Целовались — всё было мало,
И тихим счастливым звоном
Слово «люблю» звучало.
Календарь показывал будни,
Ветер волком выл в тёмной роще.
Нам казалось: конца не будет
Непогоде, любви и ночи.
Но наутро погода стихла.
Земля белоснежна стыла.
И я всё твержу-твержу тихо:
— Как я тебя любила!


***
Пробудилось сердце моё
Рано-рано, ещё до рассвета.
(Птичка певчая, под окно
Прилетай с ласковым щебетом!)
Растревожилось сердце моё
На пороге нового дня.
(Отчего, на ветру, отчего
Разбушевались деревья!)
Придёт златоокая радость —
Отворю ей навстречу двери.
Нахлынет нежданная грусть —
Как ребёнка её приласкаю.
(А птица щебечет.
А деревья шумят.)


Твоё имя

Дождь пройдёт,
Пыль прибьёт,
Воздух до блеска вымоет.
Молния в небе напишет твоё
Неповторимое имя.
И две дуги, словно две руки
Радуга соединила,
Исчезли тучки, и гром затих,
Чтоб солнышко засветило.
Последняя молния вскоре погаснет,
И высветит капли светило,
Чтоб имя твоё родное и ясное
Сияло над миром.


***
И откуда — я не понимаю,
Но себя на мысли той ловлю
Что идёт ко мне — а я уж знаю —
Человек, которого люблю.
Улыбнётся ясно и счастливо.
Как вино, я смех тот пригублю.
Есть же на земле такое диво —
Человек, которого люблю.
Женский взгляд порою безразличен.
Пусть так остаётся, я молю,
Чтобы шёл и был для них обычен
Человек, которого люблю.
Может, быт порой любовь и студит
Может, и грозу перетерплю,
Праздником всегда мне вечным будет
Человек, которого люблю.
Время сердца жар унять заставит.
Что мне сделать — я судьбу молю.
Сделать что, когда меня оставит
Человек, которого люблю?


Городская баллада

Машина с места рванула лихо.
Она сидела — печально, тихо
И дрожащими губами шептала:
— Не хочу,
Не хочу уезжать от тебя!
И поехала. Разве теперь вернёшь?
Ничего не вернёшь назад.
И вскоре забыли они
Поездку свою на вокзал.
И только шофёр — сорви голова,
Весёлых красоток печаль и утеха,
Всё помнит прерывистые слова:
— Не хочу уезжать от тебя…
Не хочу уезжать от тебя…
Не хочу уезжать от тебя…


Измена

А деревья затихли,
Деревья затихли
Растерянно и тревожно:
— Что ж будет теперь?
— Что ж будет теперь?
— Да разве ж так можно?
А звёзды смеялись,
Подмигивали лукаво:
— Так тебе и надо!
— Так тебе и надо!
— Пойдёт теперь слава!
А соловьи рыдали,
Соловьи в цветах рыдали:
— Не думали ж и не гадали…


***
— Сребриста ночка, почему
Померкла так твоя краса?
— Слезами падаю в траву,
А говорят: роса!
— Безлунна ноченька моя,
Чего ты так печальна?
— Покинул месяц мой меня,
Осталась я одна.
— Ночка беспросветная,
Куда же он ушёл?
— Сказали: у рассвета
Зореньку нашёл.
— Что ж ты будешь делать,
Печальна моя ночка?
— Лишь одно: я буду ждать,
Может быть, вернётся.


Просто песня

Это была просто песня.
Песня и ничего боле.
Пропела её нежно
Тонкая струна.
Только звезда сорвалась
С ночного высокого неба,
Только в тёмной аллее
Промелькнула луна.
Это была просто песня
Печали, любви и лета.
Духмяно пахло покосом,
И густо малина цвела.
Знаешь, я не ожидала,
Что будет так сильно больно.
Это была просто песня,
И вот — умолкла она.


Растерянный стих

Что же делать теперь нам с тобой,
Если холодом тянет с аллеи?
Мы с тобою любить не умели,
Ну так в чём же повинна любовь?
Вот и вечер пришёл чернобров,
Облачил в тёмный бархат аллеи.
Мы с тобою прощать не умели,
Ну так в чём же повинна любовь?
Месяц глянул голодным оком
И укрылся за тучею вновь.
Пусть виновны мы друг перед другом,
Ну а в чём же повинна любовь?


***
За окном воркуют голуби:
— Потерпи! Не надо! Потерпи!
Чем же так взволнованы они?
Что им, правда, не даёт покоя?
Я махну беспечною рукою —
И взлетят, сребристы и легки.
Но печаль наполнит мою жизнь,
И слеза горючая — в глазах:
Одиночество, теперь уж навсегда,
И тогда — сердись иль не сердись.
А предупреждали ж голуби:
— Потерпи! Не надо! Потерпи!


***
На берегах той реки,
Где под солнцем кувшинка сверкала,
Расплетались мои венки,
И платье моё выцветало.
На берегах той реки,
Где два лебедя хлопотали.
Гнёзд пустых чёрные островки
Только и остались.
На берегах той реки,
Что вербами косы чесала,
На расстоянье моей руки 
Сиротливо прошла русалка.
На берегах той реки,
Что течёт в день изо дня,
Сменяются годы, месяцы, дни,
Только нету тебя.


***
Над озером с холодною водой
Стоит туман осенний неподвижно.
Не говори ни громко, ни чуть слышно,
Что больше не придём сюда с тобой,
На озеро с холодною водой.
Тогда звезда купалась в той воде,
И от неё вода позолотела,
И чайка над тем озером летела,
Казалось, чуть — окажется в руке,
Когда звезда купалась в той воде.
Тогда: — Моя-а! — кричал ты.
И тебе покорно эхо: — Я-а! — отвечало.
А я смеялась тихо и не знала,
Что скоро так закончится оно,
Покорное, коротенькое эхо.
А может, озера и нет того?
И нет тебя? Я выдумала это?
Туман холодный проникает в сердце.
— Твоя-а! — кричу, но нет ответа,
Нет озера, тебя нет — никого.


Прощание с летом

Я так тебя, Лето, любила,
И ты у меня было.
Скоро зима придёт белая,
И мороз разрисует окно.
А я тебя, Лето, любила,
И ты у меня было.
Ты так меня целовало —
До сих пор губы в огне.
Когда снегов покрывало
Ляжет под ноги мне,
Вспомню, как ты целовало,
До сих пор губы в огне.
Ты меня околдовало.
А может, я виновата сама,
Забыла, что будет осень,
Забыла, что будет зима?
Ты меня околдовало.
А может сама я… сама.
Что ж делать, коль ты прошло,
Но ты у меня было!
Уже морозом в лицо дохнуло,
Уже под ноги снегом легло.
Не ругая тебя, что прошло,
Благодарна за то, что было.


***
Гуси-лебеди, гуси-лебеди
В тёплые края улетели.
Был мой небосвод голубой-голубой,
А теперь стал серый.
Уж окно моё узорами
Дожди вышили,
Потому что отцвели, потому что вызрели
Уже и осыпались вишни.
Посчитаю со смехом и плачем,
Что ж мне ещё осталось.
Чувствую: дышит за плечами
То ли осень, то ли старость.


***
Откуда беда такая,
Будто остыла земля?
Скажут:
— Ах, молодая!
Да уж не про меня.
Листья ещё красят свет,
Ветви дерев зеленя.
Скажут:
— Как маков цвет!
Да уж не про меня.
Сердце шальное моё
Где-то споткнулось, звеня.
Скажут:
— Любовь её ждёт!
Да уж не про меня.


***
Смело из дому выходили,
И солнце — на горизонте было.
Да стали все колокола звонить,
Что солнце наше уже в зените.
Шла за жизнью я, как за плугом,
А солнце — закатывается за прудом.
Минула жизнь или это сон?
Солнце, куда же ты? Солнце!..


***
Подарила краса-весна
Мне фиалковые глаза.
— На!
Тело моё щедрое лето
Золотым украсило
цветом.
Осень, богатая на добро,
Вплела в мои волосы
серебро.
Только скупая зима в ответ
Сказала:
— Подарков нет.


***
В семнадцать любят.
Ах, как любят!
А в тридцать —
Память о том голубят.
А в сорок…
А в сорок уже взрослеют,
И только тогда любить умеют.
В семнадцать
В вас видят прекрасного принца,
И меньшего вам уже не простится!
А в тридцать
за всё без конца укоряют,
все недостатки перебирают.
А в сорок…
А в сорок умеют простить.
И попрощаться. И отпустить.


***
Прости, что всё-таки люблю,
Что разлюбить всё не могу!
Мой цвет морозами побило —
Я горько по нему скорблю
И всё-таки тебя люблю.
Великий день. Просторный свет.
А я того не замечаю.
Не ждать уже мне урожая,
Ведь облетел мой нежный цвет.
И всё-таки — просторный свет!
Себе внушаю: — А, пройдёт!
Вот поболит и перестанет.
За зимами весна настанет
И сад мой снова зацветёт.
А где-то губы твои есть.
Как горько мне — как сладко мне!


***
Я постигла великую мудрость:
Восхищаться прохладой утра,
Не заботясь о том, что на смену
Ей придёт скоро душный день;
И прекрасную слушать песню,
Не боясь,
что конец ей будет;
Напиваться водой прохладной,
И терзаться не надо заранее,
Что навек не напиться — однажды
Вновь меня будет мучить жажда;
Нежно, бережно, благодарно
Брать в ладони каждую радость,
Что так щедро дарит мне жизнь.


***
Драгоценнейшая жизнь,
Мне дарованная Всевышним!
Цветут и вызревают вишни,
И беды — фрагменты небытия,
И я — доверчивое дитя.
Драгоценнейшая жизнь!
Как же больно тебя гранило,
Из мороза в огонь носило,
Чтоб играла ты, как алмаз
Если б раньше об этом знать!
Драгоценнейшая жизнь!
Как не радоваться тому на свете,
Что слышу, как смеются дети,
Что могу по земле ходить,
От любви к милому холодеть,
Пока не исчезну навеки.

(Перевод с украинского стихотворений «Звідки — і не знаю достеменно» и «Міська балада» выполнен мною — Палома).

«Я дышу, и значит — я люблю! Я люблю, и значит — я живу!»

Сміялась жінка

Сміялась жінка голосно й заливисто.
Сміялась жінка дзвінко і щасливо.
Відкинула назад русяву голову,
Примружила блискучі сірі очі
І аж за груди узялась рукою.
І був цей сміх, немов велике свято.
І був цей сміх, немов весняна злива.
Сміялась жінка, навіть трішки винувато,
Що ось, мовляв, така вона щаслива.


***
Твоє ім'я так легко, мов зітхання,
Зірвалося не з губ моїх, а з серця.
Невже таки… невже таке кохання
Прийшло не в квітні, а чекало серпня?
Вигадую?.. Вигадую… Можливо…
Прикрашую тебе? Либонь, прикрашую.
Та тільки чуєш: грім, і шум, і злива,
І райдуга над доленькою нашою.
І що тепер літа і сивина —
Вона від твого усміху розтане!
Це все-таки… це все-таки вона —
Ота любов, що перша і остання.


Записка

Приїдь до мене!
Я спечу
Цукрове печиво, крихке і золотисте.
Я відчиню тобі і помовчу.
А потім спохвачусь. Запропоную сісти.
Спитаю: — Як живеш?
І знову помовчу.
А потім так буденно і звичайно
Скажу: — Ось зараз чаю скип'ячу!
І побіжу на кухню ставить чайник.
Я найдорожчу чашку розіб'ю,
Бо серце раптом стисне, як в лещатах.
Уламки підберу. Води поп'ю.
І знову повірю: це таки на щастя!


***
Розплющу широко очі,
Бо ж я таки зовсім не сплю.
… Було, що якоїсь ночі
Ти говорив: — Люблю!
І раптом, зовсім не до речі,
Сумнівів зимна змія.
… А ти обіймав за плечі
І говорив: — Моя!
Сивий туман мій обрій закрив.
Міцно затисну повіки.
А ти ж говорив, ти говорив,
Ти говорив: — Навіки!


***
І пес твій на мене не гавкав,
І жінка твоя не дивилась,
І тільки вишня край хвіртки
На мить листком притулилась,
Коли я біля неї стояла,
Така чужа-чужаниця.
А доньці твоїй пора заміж,
І сину моєму жениться.
Хоч небо іще ласкаве
І сонце в ньому розлито,
Та вже не весна на світі,
А тихе бабине літо,
Уже імлисті світанки,
І все холодніші ночі,
І в пса, що на мене дивився,
Чомусь посмутніли очі.
За вітром пливе павутина,
Хоч здавалось, вітру немає.
От і життя минуло!
Тільки любов не минає.


***
Прощай, любове моя, прощай,
Ти вже на тому березі.
Ще сяють мені твої очі,
Та вже тінь лягла на чоло,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання!
Я простягаю руки,
Та між нами рвучка течія,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.
І догорає міст,
Що я сама підпалила,
І скапують в темну воду
Малинові краплі жару,
І ти вже на тому березі,
Любове моя остання.
Галина Гордасевич
***
Я до тебе прихожу, любове моя єдина,
Ластівкою моя перша, пісня моя лебедина!
Обсипає мене морозом 
з твоїх сонцесяйних долонь.
Я до тебе прихожу. як метелик летить на вогонь.
Пересохли мої уста і потріскує сухо волосся.
Це ти, моя радосте, ти, це мені не здалося!
Десять тисяч змарнованих днів на моєму сумлінні,
Десять тисяч безсонних ночей
У зневірі, тривозі, болінні!
Я крізь бурі пройшла —
тільки шрами на серці спеклися.
Я крізь вихрі пройшла —
сиві пасма в волосся вплелися.
Крізь неправду пройшла —
обкипіла душа моя жовчю.
Крізь неславу пройшла,
проклинаючи долю жіночу.
О любове моя, з щирим усміхом,
з поглядом синім,
О любове моя, охопи мене полум'ям сильним!
Не загину в вогні — вийду юною, дужою, щирою.
Так, як в сонце, і в небо. і в хліб —
так у тебе я вірую.
Стало коло моє зірке — просто в серце
неправду я вцілю.
Тільки страшно мені. О любове моя, не спіши!
Підожди іще хвилю!


***
Клич не клич — ніхто не озветься.
Тож на порозі марно не стій.
Чи тобі без мене щасливо живеться,
Несуджений мій?
Не журавль ти та й не синиця,
Скорше ти — стриж сизо-стрімкий.
Чи без мене тобі спокійно спиться,
Нелюблений мій?
Чого ж у сни мої прилітаєш?
Чого витискаєш сльозу з-під вій?
Чи ти ще хоч трохи мене пам'ятаєш,
Незабутній мій?


***
І будеш ти ходити без пари
По землі, що пересохла без дощу,
І тоді я свої білі хмари
До тебе спогадами відпущу.
Попливуть вони повільною юрбою,
Аж то вже не ти, а другий.
І зчорніють вони над тобою
Від моєї туги.
Ах, якою була я щасливою
За твоїм надійним плечем!
Упадуть мої хмари зливою,
Захлинуться моїм плачем.
І здійметься райдуга німбом,
І буде птах під нею кружити.
От і поплакала.
І легше ніби.
Треба жити.


***
Так на душі святково і прозористо.
Прийди, прийди, мій дім не обмини!
І буде та любов, як щире золото,
Яке дарує сонце восени.
І буде ця любов такою чистою,
Немов вода, що з-під каміння б'є.
Віднині зачарованими числами
Позначено усе життя моє.
Що буде в нім: стрічання чи розлучення?
Висока радість чи глибокий біль?
Чеканнями та сумнівами змучена,
За все, за все я дякую тобі.
За літнє небо, зорями вмережане,
За вишні, що попадали в траву.
Якою ж я була необережною!
Та ось — люблю. І значить — я живу.

Стихотворения Галины Гордасевич на украинском языке можно прочитать тут.

Переводы на русский язык Натальи Костюк см. здесь.

Палома, октябрь 2006 года