1968

* * *

Колихайтесь, тераси дерев…
П.Г. Тичина

На терасах дерев тільки вітер, вітер, вітер
У прозорих пазурах листя дере.
Чорнопері круки, як химернії квіти,
На терасах дерев,
На терезах дерев.

На терезах дерев всі чесноти космічного віку,
Всі принади невгавного руху вперед,
А поети — як вихор, поети — як вітер, як вітер
На терасах дерев,
На терезах дерев.
* * *

І мати молода, і сонце юне,
І в неї на колінах немовля.
В прозорому повітрі, наче струни,
Гудіння оксамитного джмеля.

Прислухаюсь — співає колискову,
Не знати, чи дитині, чи собі…
І мати молода, і юне Слово,
І яблуні у ранішній журбі.

Розумні і дурні, малі й великі,
Уславлені й забуті — все пройшло,
Та не було народів без'язиких,
Іще німих народів не було!
* * *

Згадаєш їжака, що я приніс,
І як вночі він бігав по кімнаті.
А вже роки убогі і багаті,
Як сніг січневий, промайнуть навкіс.

Забудь ім'я, і голос, і слова,
Лише згадай, що серпень був, як вершник.
Заносилось на дощ. Дивак і віршник
Прийшов вночі і руки цілував…

А інший хтось цей аркуш відшука,
І в нім, далекім, блисне, наче спалах,
Моя любов до жінки, що не спала
І хлібом годувала їжака.
* * *

Тільки двічі живемо.
Раз — у світі білім-білім.
Тож сумуємо і квилим,
Як до іншого йдемо.

А тоді ще в другий раз,
В світі чорнім — аж червонім.
Чорнозем ламає скроні,
І трава росте крізь нас.

Тільки двічі живемо.
Дай нам, Боже, щоб любили
І щоб люди не раділи,
Як у чорний світ йдемо.
* * *

Завтра буде світ такий, як завше, —
Білий, жовтий, трохи вороний.
І зависне небо, наче зашморг,
Як і має бути восени.

Сон, мов смерть, настигне на світанку.
І незваний день в останню мить
Забере тебе, як полонянку,
Як у пісні — конями умчить.
* * *

Ти полинеш сиза, наче птах.
Твій полинний присмак вабить серце.
Ти по липню вибіжиш у серпень,
мов по линві, бгаючи мій страх.

Питиму розлуку, як вино.
І колись, блідим зимовим ранком,
Чорний птах. сумний, немов прочанка,
Тихо сяде на моє вікно.
Ніч у Харкові

Хмари повстяні, немов кирея,
На дахи лягли, на димарі.
Ніч, і дощ, і вулиця — над нею
В далечінь простують ліхтарі.

Ніч страшна, як перша ніч потопу.
В темнім небі чорні корогви,
Ґотика слов'янської Європи,
Празькі замки, краківські церкви.

В темнім небі, наче на театрі,
Сунуть із безодні, із глибин
Обриси Карпат, Високі Татри,
Чеські села, київські горби.


І до ранку в темряві, в пустелі,
В атомовім сяйві блискавиць
Молиться сусідка із готелю
Сива католичка з Катовиць.

Борони солдатів, мати божа,
Всі ж бо кревні, всі вони сини.
Від докорів і від куль ворожих,
І вночі від марень борони!
* * *

Така золота, що нема зупину.
Така буйна — нема вороття.
В останніх коників, що завтра загинуть.
Вчуся ставленню до життя.