1968
* * * Колихайтесь, тераси дерев… П.Г. Тичина На терасах дерев тільки вітер, вітер, вітер У прозорих пазурах листя дере. Чорнопері круки, як химернії квіти, На терасах дерев, На терезах дерев. На терезах дерев всі чесноти космічного віку, Всі принади невгавного руху вперед, А поети — як вихор, поети — як вітер, як вітер На терасах дерев, На терезах дерев.
* * * І мати молода, і сонце юне, І в неї на колінах немовля. В прозорому повітрі, наче струни, Гудіння оксамитного джмеля. Прислухаюсь — співає колискову, Не знати, чи дитині, чи собі… І мати молода, і юне Слово, І яблуні у ранішній журбі. Розумні і дурні, малі й великі, Уславлені й забуті — все пройшло, Та не було народів без'язиких, Іще німих народів не було!
* * * Згадаєш їжака, що я приніс, І як вночі він бігав по кімнаті. А вже роки убогі і багаті, Як сніг січневий, промайнуть навкіс. Забудь ім'я, і голос, і слова, Лише згадай, що серпень був, як вершник. Заносилось на дощ. Дивак і віршник Прийшов вночі і руки цілував… А інший хтось цей аркуш відшука, І в нім, далекім, блисне, наче спалах, Моя любов до жінки, що не спала І хлібом годувала їжака.
* * * Тільки двічі живемо. Раз — у світі білім-білім. Тож сумуємо і квилим, Як до іншого йдемо. А тоді ще в другий раз, В світі чорнім — аж червонім. Чорнозем ламає скроні, І трава росте крізь нас. Тільки двічі живемо. Дай нам, Боже, щоб любили І щоб люди не раділи, Як у чорний світ йдемо.
* * * Завтра буде світ такий, як завше, — Білий, жовтий, трохи вороний. І зависне небо, наче зашморг, Як і має бути восени. Сон, мов смерть, настигне на світанку. І незваний день в останню мить Забере тебе, як полонянку, Як у пісні — конями умчить.
* * * Ти полинеш сиза, наче птах. Твій полинний присмак вабить серце. Ти по липню вибіжиш у серпень, мов по линві, бгаючи мій страх. Питиму розлуку, як вино. І колись, блідим зимовим ранком, Чорний птах. сумний, немов прочанка, Тихо сяде на моє вікно.
Ніч у Харкові
Хмари повстяні, немов кирея,
На дахи лягли, на димарі.
Ніч, і дощ, і вулиця — над нею
В далечінь простують ліхтарі.
Ніч страшна, як перша ніч потопу.
В темнім небі чорні корогви,
Ґотика слов'янської Європи,
Празькі замки, краківські церкви.
В темнім небі, наче на театрі,
Сунуть із безодні, із глибин
Обриси Карпат, Високі Татри,
Чеські села, київські горби.
І до ранку в темряві, в пустелі, В атомовім сяйві блискавиць Молиться сусідка із готелю Сива католичка з Катовиць. Борони солдатів, мати божа, Всі ж бо кревні, всі вони сини. Від докорів і від куль ворожих, І вночі від марень борони!
* * * Така золота, що нема зупину. Така буйна — нема вороття. В останніх коників, що завтра загинуть. Вчуся ставленню до життя.